Взаємозалежність образів родини та держави
в поетичних творах Тараса Шевченка
(дослідження)
Постать титана… А в серці й досі
болить пошук справедливості. Вогонь запалав якось випадково, несподівано.
Просто камінчик горя вдарився об стіну страждань – і ясна іскорка майнула
кудись у нескошене жито. Хто знав, що оте хлоп'я, яке билося з бур'янами, –
майбутній Пророк, що оте лопушине латаття – знамено свободи, символ вічної
віри. З іншого боку, Кобзар з'явився в часи найбільшої скрути, народного
занепаду, став жертвою долі, що покликана була своїм стражданням підняти народ.
Історія просто вирахувала час, коли мав з'явитися
обраний.
Нехай тепер його звеличують,
наслідують його ідеї, підтримують переконання, хтось навіть критикує. Головне –
не втрапити в замкнуте коло, бо тоді його заповіт буде втрачено назавжди. За
його віру, любов, що воскрешає, народ повинен берегти його думку, його надію,
тільки не перетворюючи його на ідола. Звичайно, це підносить обрану людину, але
й знищує пам'ять про неї.
Життя Кобзаря – то духовний
поштовх, аж занадто сильний для битої долею нації; то відправна точка, з якої
мають народжуватися нові ідеї, нові прагнення. Чіпляючись за минулі досягнення,
ми самі заводимо себе в глухий кут, бо зараз інший час, і дивно, що після
здобуття незалежності питання боротьби, протистояння несправедливості чомусь
втрачає актуальність у свідомості народу, довгими роками гніту й репресій,
здавалося б, привченого до бунтарства. Образ Шевченка слід сприймати як образ
постійних змін, постійного переродження; боротьба не припиняється ніколи, і не
можна зупинятися на досягнутому. Він не зупинявся.
Болісно і якось пригнічено
звучить у всій творчості великого Кобзаря наївна й чиста хлоп'яча мрія. Мрія
про спокій і затишок, велику й щасливу родину. Від неї дзеркальним променем
відображається мрія про соборність, єдність України, що стала колись і навіки
залишиться сім'єю письменника.
Усе своє життя Тарас Шевченко
прагнув повернутися додому, на рідну землю, створити власний родинний вогник,
дихати вільним повітрям. Його твори пройняті думками про віру, вірність, любов,
єдність, підтримку – про те, чого сам він майже не мав; про зраду, гноблення,
репресії, страждання – про те, що пізнав на собі. Сатирично звучить його
ставлення до панів, влади, самодержавства. І тим чіткіше на цьому тлі
вимальовуються картини родинного затишку й тихого подружнього щастя. Тому
досить легко у творах Кобзаря простежити взаємозв’язок понять родини й держави,
причини проведення паралелі між ними.
Почнемо з найпростішого й
необхіднішого – з родини.
Безумовно, кожному відомий вірш Тараса Григоровича «Садок вишневий коло
хати…». Стисла, але надзвичайно яскрава картина мирного селянського побуту –
ніби спомин душі поета (адже твір
належить до циклу «В казематі»), давня картина його коротенького дитинства.
Перебуваючи далеко від рідної землі, автор хоче вірити, що й досі десь є той
куточок щастя, що ще не втрачено, загублено, ще неправедна влада ще не
зруйнувала той осередок краси, гармонійного поєднання природи й особистості.
Узагалі цікава особливість творів Пророка полягає в тому, що постійним образом
у них є природа. Вона може зливатися з настроєм, станом,
ліричних героїв, протиставлятися психологічному аспектові, але ніколи не
залишається байдужою, відстороненою. Дуже схожий на «Садок вишневий коло хати»
інший твір, написаний у засланні, - «І досі сниться: під горою…»
Немає коментарів:
Дописати коментар